ПАЛАЦОВО-ПАРКОВИЙ АНСАМБЛЬ „МАЄТОК САМЧИКИ”

 Олександр Пажимський

Історія

«Маєток Самчики» лежить за 12 км від історичного міста Старий Костянтинів, побіля шляху на  Житомир, над річкою Случ. Це рідкісна пам’ятка маєткової культури України ХVIII – початку ХХ століть. Творцями самчиківського палацово-паркового ансамблю були талановиті мистці європейського виміру: ймовірно, будівничий Якуб Кубіцький (поляк), пейзажний архітектор Діоніз Мак-Клер (ірландець), скульптор-декоратор Жанбатисто Цаґляно (італієць) і, безумовно, дідич Самчиків, останній староста гайсинський Пьотр Чечель.

Маєток пережив декілька періодів розвитку: початок ХVIII століття – закладення перших будівель і невеликого парку; кінець ХVIII – початок ХІХ століття – будівництво класицистичного архітектурного ансамблю й розпланування пейзажного парку, садів; початок ХХ століття – розширення терену із формуванням регулярного парку, побудова огорожі-муру.

Вірогідно, поселення в цій місцевості виникло ще до ХІІ століття, коли визначалися кордони князівств, на які роздробилася Київська Русь. На кордоні між Київським і Волинським князівствами (землями), що пролягав по річці Случ, у той час постали замки-сторожі¹. Село Самчики вперше під цією назвою (до того Замчики – від замку-сторожі) згадується в описі Кузьминської волості Кременецького замку (повіту) 1545 року². Тоді ж король польський Сиґізмунд І дарує його князеві Костянтину Івановичу Острозькому, приписуючи до Костянтинівської волості³.

У володінні Острозьких Самчики перебували до 1620 року, коли цей рід, по смерті останнього князя Януша Острозького, згас. Через шлюбні, родинні зв’язки з Острозькими це село пізніше переходило до відомих в українській історії князівських родин – Заславських, Любомирських, Санґушок, що управляли Острозькою ординацією⁴. На початку ХVII століття, державними посідачами в Самчиках були Липські, які в 1629 році мали тут 24 дими (двори)⁵.

Край залюднювався повільно. Так, 14 травня 1714 року самчиківський підданий Семко Литовчик перед Кременецьким ґродським урядом заявив під присягою, що тут було лише вісім підданих⁶.

Наприкінці XVII століття на південну Волинь з Мазовії прийшли Хоєцькі. 3 липня 1715 року в Дубні Олександр-Домінік Любомирський, користуючись ординаційним правом, із ключа Старокостянтинівського надав Яну-Самюелю Хоєцькому пусте урочище Остриківці й Самчики.

1737 року з дозволу ордината й надвірного маршалка литовського Януша-Александра Санґушка, даного в Дубні 9 травня, Ян-Самюель Хоєцький передав Остриківці й Самчики своєму синові Францискові-Казимиру Хоєцькому⁷. 12 листопада 1741 року ординат знову підтвердив право Хоєцьких тримати села Остриківці й Самчики⁸.

Побудова Ф.-К.Хоєцьким у 1754–1771 роках монастиря маріянців, названого Остриковецьким посіяла незгоди між князями Любомирськими, упорядниками великої ординації Отрозьких, і родиною Хоєцьких. А збудником стала Кольбушевська транзакція, укладена 7 грудня 1753 року, згідно з якою численні маєтки Острозької ординації бездітний упорядник Я.-А.Санґушко роздав різним особам, зокрема й родичам, зберігши за собою право користуватися ними до смерті. Це спричинило гучні судові процеси.

На основі дарчого акта Самчики й Остриківці серед інших тридцяти сіл дісталися князеві Францу-Фердинандові Любомирському. Хоєцькі не бажали випускати їх зі своїх рук. Ф.-Ф. Хоєцький поїхав до Ф.-К. Любомирського, аби випросити в нього право на ці маєтності. Той пристав на прохання й видав Хоєцькому 10 квітня 1766 року дарчу грамоту на спадкоємне право тримання обох сіл. Але сам, бувши непевним у своїх правах на Самчики й Остриківці, в грамоті зробив помітку, що в разі якоїсь перешкоди на право тримання їх Хоєцький не матиме жодних претензій до Любомирського⁹.

Незабаром перешкода з’явилася. Люстратори належних Любомирським дібр Старокостянтинівського ключа заперечили право Хоєцького на Самчики, оскільки вони були передані Любомирським сеймом саме від цього ключа. Розпочався довгий судовий розгляд, наїзди комісій. Любомирські не хотіли бачити будівель кляштора-резиденції маріянців на своїх землях поблизу Самчиків, тимчасом як Хоєцькі стверджували, що монастир міститься на ґрунтах остриковецьких.

1782 року суд ухвалив: власність на село Самчики визнати за сином Франца-Фердинанда Станіславом Любомирським, воєводою брацлавським, найбагатшим українсько-польським магнатом, що по смерті короля Авґуста ІІІ виставляв був свою кандидатуру на трон, але зняв на користь Понятовського. Остриківці лишилися при Хоєцьких.

24 серпня 1779 року помер Ф.-К. Хоєцький, відтак село Остриківці й маєток Самчики переходять до його сина Яна-Непомука¹⁰. На початку 1791 року Хоєцькі зрікаються монастиря, на користь маршалківни Любомирської. Собі вони “пойменували” залізо (замки, ґрати, засуви тощо), вікна, двері, віконниці, реманент, усе інше рухоме майно, що належало їм за ухвалою суду. Любомирська зобов’язувалась підводами зі своїми людьми все те майно перевезти до маєтку Хоєцьких Мотовилівки на Київщині.

Вимушені були випустити зі своїх рук село Самчики й Любомирські. Зробив це Марцин Любомирський, невдовзі продавши його старості гайсинському Пьотру Чечелеві¹¹.

Завдяки йому маєток Сачики наприкінці ХVІІІ століття набуває нового вигляду: збудовано палац, дві офіцини, ламус, в’їзну браму, оранжереї, зокрема відкриту, стайні, реконструйовано парк Хоєцьких у романтичному пейзажному стилі. Маєток було огороджено муром, тож недарма гості маєтку називали його замком.

П.Чечель став найзаможнішим дідичем у повіті. Мемуарист Євстафій Івановський дав власникові Самчиків, його маєткові й стилю життя: таку характеристику: „Пьотр Чечель не був учений, не знав багато чужих мов, не мав вищої освіти, лише ґрунтовний мав розум, такт, здоровий глузд; працював старанно, був ощадливий, любив лад, хист мав великий. Самчики над Случем, оточені з трьох боків чудовим дубовим лісом, замурував муром, заклав оранжереї, посадив сад і овочеві городи. Хто знав до того Самчики, а побачив їх під рукою Чечеля, не йняв своїм очам. Господар бережливий, логічний, справедливий; утримував власну музичну капелу. Хлопці до неї призначені, мали якесь ремесло, ужиткове заняття; навчались при цьому господарству. Суворо поводився з дітьми… Любив товариство. На Святу Цецилію і на Святого Петра в домі бавилося по сто осіб, гостинно прийнятих. Кілька днів тривали танці, гості мали найвигідніші приміщення, екіпажі на замовлення й коні. Осінньої пори, щороку, влаштовувалися полювання з гонитвами. «Лови королівські» тривали кілька днів. Сто стрільців на тих полюваннях були із самих обивателів, з близьких і далеких сторін прибулих. Окрім дрібної дичини, забивали по кільканадцять вовків. 15 зграй гончих псів, загоничі в зеленій формі допомагали полюванню”¹².

Визначний польський письменник Юзеф-Ігнатій Крашевський лишив такі спогади: «30 червня 1843 року по святій месі і благасловінню подорожніх, стародавнім звичаєм капуцина в каплиці пустилися нарешті на Самчики понад Случем до Синяви і Нового Костянтинова. Самчики, село над Случчем, давнього старости Чечеля (недавно померлого), є одним з найкращих в околиці забудованих і впорядкованих маєтків. По величезних стайнях, розлогих будівлях в відсутності корчми пізнати тут ще старопольську господарську гостинність, в якій староста Чечель був відомим; пізнати старопольську порядну заможність у всьому, що зроблено, збудовано. Видко, що добре управління легко оплачується достатками. Староста Чечель, напевне, був єдиним із тих людей давнього роду, хто не відсилав коней і слуг своїх гостей до корчми, а гостей щиро й старопольськи приймав. Через це не тільки не змарнував маєтку, а назагал його повільно і чесно примножив”. Ще 1822 року, коли менший син П. Чечеля Ян одружився з Людвікою Якубовською, батько віддав йому разом з іншими селами й Самчики. Наступні два десятиріччя він господарював у маєтку, як і його батько Пьотр, помер 1843 року. Відомо, що на півдні Волині в 1842–1844 роках сталося масове вимирання людності. Можливо, до цього спричинилася якась моровиця. Після смерті Яна догляд за маєтком і ведення справ лягли на плечі його дружини Людвіки. Допомагав їй управитель Франц Долинський, пізніше (Ініціалів немає) Ольшевський.

З 1851 року дідичем у Самчиках був син Яна і Людвіки – Якуб (Яків)¹⁴. Він продовжував традиції батька й діда, як у господарській, так і в культурно-освітній діяльності, зокрема в 1854 році заснував у маєтку чи не найпершу у Волинській губернії, а може, й в усій Україні, сільську музичну школу. Керувати нею і маєтковим оркестром запросив із Житомира відомого тоді композитора, диригента й скрипаля Рождерика-Авґустина Брауна (18917–1861)¹⁵. У школі сільські хлопчаки віком 10–17 років навчалися гри на духових і струнно-смичкових інструментах. Окестр виконував досить складні музичні твори.

У маєтку мали притулок польські політичні діячі, переслідувані російською імперською владою – Антон Ґурський, Тадеуш Барановський з родинами. У спілкуванні з ними формувалися погляди Якуба Чечеля на суспільне життя, й і коли 1863 року вибухнуло польське повстання на Правобережній Україні, він став до лав повстанців. У бою повстанського загону Е.Ружицького з російським каральним військом під селом Салихою (неподалік Антонін Старокостянтинівського повіту) Якуб пораненим потрапив у полон і був занотований¹⁶.

Майно учасників повстання конфісковувалося. У серпні 1865 року Волинське губернське управління виставляє маєток Ізабелли Чечель на торги. Управителем-опікуном Самчиків було призначено дворянина Бальтазара Скржинського, потім – Ян-Канти Ґлембоцького. Та лише 22 січня 1867 маєток Самчики з присілком Остриківці оцінений в 21140 крб. „з молотка” придбав Житомирський купець першої гільдії Купріян Абрамович Ляшков за 51 тисячу крб. Після  затвердження документів продажу К. Ляшков тримав права власності з 14 червня того ж року.

Різне майно маєтку придбали старокостянтинівські купці зі Ізраїль і Абрам Епштейни, Давид Свадис, Зусь Торовський. Меблі палацу також пішли з аукціону. Деякі з них було вмебльовано заїжджий двір Шомштейнової в Старому Костянтинові. „Коли там зупинялись гості з родини Чечелів, їм надавали покій із самчиківськими меблями”, – згадувала Анна Прушинська¹⁸.

Далі Самчиками управляв син К. Ляшкова Парфентій – гуляка й картяр, і невдовзі маєток продали за борги. Новим власником у 1870 році став московський дворянин Іван Олександрович Уґримов¹⁹. Точніше, Самчики в Ляшкова купив для нього батько Олександр Іванович²⁰, продавши свій родовий маєток „Мокроє” в Тульській губернії.

Іван Олександрович узяв шлюб із Марією Павлівною Долгово-Сабуровою. Вони добре освіченими, належали до кола передової інтелігенції свого часу. Вони збудували власним коштом школу (реальне училище) й наполовину фінансували її, відкрили сільську бібліотеку (одну з перших у Волинській губернії)²¹. Маєток відвідували визначні діячі науки, культури, освіти з Києва, Петербурґа, Москви, а також місцева інтелігенція студенти. Там влаштовували концерти народної музики, виступали лірники, бандуристи. Храмові в Самчиках Уґримови офірували богослужбові книги, церковні речі тощо. Побут, середовище, природне оточення мєток Самчики справили великий вплив на долю синів Уґримових – Бориса²² й Олександра²³, чиї дитячі роки  минули тут.

Останні роки життя Іван Уґримов провів у маєтку свого брата Олексія в Орловській губернії, продавши перед цим у 1902 році Самчики своєму колишньому службовцеві Михайлу Шестакову²⁴. Ситуацію, що склалася на той час, Олександр Олександрович Уґримов: „Шестаков замолоду був управителем маєтку Самчики мого діда у Волинській губернії. Як розповідали батьки, це була винятково здібна й діяльна людина. Його Іван Олександрович дуже цінував, любив і всіляко йому допомагав у його розвитку й виходу на  ширшу дорогу, що відповідала його здібностям та енергії. Коли дід відійшов від своєї родини й фактично розлучився з бабунею, Шестаков умовив його продати йому цей чудовий маєток разом з усім умеблюванням палацу... Наскільки це було обґрунтовано, судити тепер, безперечно, важко. Тут можна вгледіти дух часу: відходив у минуле період дворянського землеволодіння й наступав період промислового розвитку, представником якого був М.П. Шестаков... Іван Олександрович був типовий поміщик свого часу – великим фаном – й не умів та не хотів напевно вести справи так, як того потребували обставини й епоха”²⁵.

М. Шестаков був розумний, діяльний господар. Він одразу взявся за впорядкування маєтку, увідповіднення господарства до вимог часу. У широко ведених ремонтно-будівельних роботах використовував повітні для початку ХХ століття матеріали – цемент, оцинковане залізо, з якого було виготовлено труби для парового опалення й каналізації тощо. Дахівку на покрівлі палацу замінив бляхою, що негативно позначилося на автентичності пам’ятки. Відкрив, звичайно, цегельню (з продуктивністю 120 тис. штук цегли на рік), переобладнав спиртовий завод тощо. Значну частину сільського майдану після довгої суперечки з громадою приєднав до території маєтку і влаштував там ділянки  першу французького (регулярного стилю). Клопотався поро відкриття у Самчиках пшти, телеграфу, обґрунтовуючи це тим, що при маєтку є винокурний завод, два парових млини, земська лікарня, через великий упорядкований маєток проходить телеграфна лінія на Остропіль, чисельність населення значно більша, аніж у волоснову селі Решнівці”²⁶.

Коли глибокої осені 1916 року М. Шестаков разом із зятем цукропромисловцем (Ініціалів немає) Логачовим виїхав із Самчиків до Києва, де мав особняк на вулиці Шовковичній, він, певна річ, не знав, що це назавжди. Під час наступних соціально-економічних потрясінь, більшовицько-української і білогвардійсько-української воєн, анархії і безладу власним не тільки втратили свої маєтки, а й більшість цих маєтків була розграбована або спалена. Утім доля виявилася загалом ласкавою до Самчиків, хоч інтер’єри палацу, починаючи з 1918 року, зазнали руйнувань. Загинули десюдепорти усіх залах, чудова скульптура фонтана, відбили голови й руки в путі біля скульптур левів на Графських воротах, зняли з цієї брами мистецькі стулки, знищили герб Чечелів „Єліта” в тимпані фронтону парадного порталу, пустили на паливо розкішний паркет Круглої зали, забетонували вишукані балюстради ґанків бічних фасадів палацу...

За більшовицької влади палац пустував до 1922 року. Цінні мистецькі речі з нього вивезли до музеїв Житомира й Києва. Згодом будівлі маєтку, зокрема палац, місцевий радгосп використовував під житло, клуб, бібліотеку, фельдшерсько-акушерський пункт, літньої пори в них розташовували піонерський табір. Для господарських потреб, позаяк тоді бракувало цегли, розібрали оранжерею, стайню й каретну з мезоніном, будинокдля службовців, а згодом і пташник, корівник.

Потерпав маєток, особливо палац, під час Другої світової війни. По війні там знову господарював радгосп. У 1956 році на його базі заснували Хмельницьку державну сільськогосподарську дослідну станцію. Наукові відділи розмістили в будівлях маєтку. У палаці дослідна станція влаштувала агрохімлабораторію – хімікатами просякли стіни зал, поширився грибок, що дотепер руйнує дерев’яні конструкції. У 1958 році було знищено унікальний комплекс господарських споруд маєтку Хоєцьких початку ХVІІІ століття, зведених у характері оборонної забудови. Подібних споруд в Україні не збереглося. Помітний дисонанс в історичну цілісність маєтку внесли новобуди радянського періоду, передусім абсолютно чужа серед парку будівля наукових відділів дослідної станції. Частково зруйновано первісну просторово-розпланувальну систему парку, знищено авторську композицію побудови пейзажу біля паркового фасаду, втрачено найгарніший елемент парку – альтанку (бельведер), а також – рукотворний елемент рельєфу.

У наступні десятиріччя збереженню маєтку сприяли кілька важливих рішень державних органів. Постановами РМ УРСР 1960 і 1972 років коли оголошено пам’яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення²⁷, 1979 року взято під охорону держави увесь палацово-парковий ансамбль – маєток Самчики (ох. №1704) з церквою Парпаскеви П’ятниці (№ 1705) в охоронній зоні28. 1990 року на базі палацово-паркового ансамблю створено відділ обласного краєзнавчого музею – ”Музей-маєток Самчики”²⁹, а 1997 року засновано Державний історико-культурний заповідник „Самчики”³⁰.

Нині заповідник є об’єктом природно-заповідного фонду України і складається з парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення – «Самчиківський парк” і пам’ятки історико-культурної спадщини України – маєток (садиба) Самчики. Територія заповідника належать до земель природоохоронного та історико-культурного призначення.

ПРИМІТКИ

¹ Крикун М.А. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в ХV–ХVІІІ ст. – К., 1993. – С. 49.

² Памятники. – К., 1859. – Т. ІV. – Отд. 2. – С. 229.

³ Теодорович Н.И. Волынь в описаниях городов, местечек, сел в церковно-историческом, географическом, археологическом и других отношениях. – Почаев, 1899. – Т. ІV. – С. 379

⁴ Давнє польське (або коронне) право не дозволяло бути розпорядником за заповітом „земськими дібрами”, які після смерті власника порівну розподілялися між синами. Тому деякі магнати Речі Посполитої, щоб назавжди забезпечити могутність своїх родів, намагалися отримати королівський дозвіл, аби їхня власність у майбутньому не була поділена, забута чи забрана на сплату боргу. Право це давало змогу ставати спадкоємцем старшому (майорат) і дістало назву ординація. Справу створення на землях Острозьких майорату порушив князь Януш Острозький. Прямого нащадка по чоловічій лінії він не мав і, не бажаючи передавати свої володіння синам брата Олександра, з яким у нього, очевидно, були напружені стосунки, дозволом короля утворив майорат. Згідно з його заповітом, майорат мав перейти у власність до представників чоловічої лінії князів Заславських – синів дочки Я. Острозького Єфросинії. Першим ординатом із заславських став Владислав-Доменік.

⁵ Баранович О. Нариси магнатського господарства на півдні Волині у ХVІІІ ст. // Студії з історії України. – К., 1926. – Т. І. – С. 5.

⁶ Теодорович Н.И. Зазнач. праця. – С.

⁷ Франциск-Казимир Хоєцький (1700–1779) займав ряд високих посад: бургграфа Києва (1735 р.) коморника граничного брацлавського (1737 р.), судді пограничного брацлавського, войського брацлавського (1744 р.), підвоєводи київського (1754 р.), стольника овруцького (1758 р.), хорунжого житомирського (1759 р.), київського (1774 р.). У 1743 р. узяв шлюб з Катериною Пжилюською, дочкою Домініка Пжилюського з Бутовець. Мали трьох синів. Юзеф став ченцем-маріянцем. Хіларій був підвоєводою і скарбником київським (1775 р.), суддею ґродським і земським київським (1784 р.). Ян-Непомук відомий як політичний і громадський діяч, посол Великого Сейму, суддя пограничний брацлавський (1782 р.), військовий київський (1785 р.). (Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. – Wroclaw, 1997. – T. XI. – S. 181, 182.)

⁸ Giźycki J.M. Spis waźniejszych miejscowości w powiecie Staro-Konstantynówskim na Wolyniu. – Staro-konstantynów, 1910. – S. 639

⁹ Ibid. – S. 640

¹⁰ Ян-Непомук Хоєцький (1748–1817) народився в маєтку Самчиках. Був суддею пограничним брацлавським (1782 р.), військовим київським (1785 р.). Посол Великого сейму (1788–1792 рр.), опозиціонер до Таргавиці, ревний прихильник Конституції 3 травня 1791 р. Переїхавши в родові маєтності на Київщині, став маршалком шляхти Махновецького повіту (1804–1816 рр.). У своїх добрах будував костели й кляштором. Мав збірку творів італійського, голландського, французького, польського малярства (Urbanski A. Memeyto kresowe. – Wraszawa, 1929. – S.72). Заявив себе як великий шанувальник декоративного парківництва (Aftanazy R. Op. cit. – S. 183), „сама лише Волинь завдячує йому кількома гарними парканами” (Slownik geograficzny. – Warszawa, 1881. – T. 1. – S. 31), зокрема і в маєтку Самчики.

¹¹ Пьотр Чечель (1754–1843) був по матері правнуком фундатора маєтку Самчикик Я.-С Хоєцького й онуком Ф.-К. Хоєцького. На Волинь його кликав родовий обов’язок повернути втрачену дідизну й прадідизну. Узяв під свою руку Семереньки, що належали Хоєцьким, узявши шлюб з власницею цього села Рейтаровською. У різний спосіб до нього відійшли й такі колишні маєтності Хоєцьких, як Берегелі, Іришки, Малашівку, з чого склалася самчиківська домінія. Був одружений тричі, проте дітей мав лише від першого шлюбу: п’ятеро дочок і двох синів – Ксаверія 1876–1823 і Яна – Ксаверій, одружившись із Феліцією Хоєцькою, отримав у спадок села Семереньки, Берегелі та інші. Для свого старшого сина П. Чечель заклав у Семереньках палац, подібний до самчиківського, лише бідніший за оздобленням.

¹² Iwаfnowski E. Wspomnienia polskich czasow. – Krakow, 1984. – S. 336

¹³ Kraszewski J.I. Wspomnienia Odessy, Jedussanu i Budzaku (1845–1846). – S. немає

¹⁴ У шлюбі з Ізабеллою Михайловською (пом. 1887 р.) Якуб мав трьох сині і дві дочки. Ян і Казимир померли в молодому віці, а Юзеф-Ґабріель (Гаврило), одружений із Юзефою Ліпковською, лишився бездітним, на ньому й закінчився рід Чечелів-Судимонтовичів.

¹⁵ Мистецтво України: Біографічний словник / За ред. А.В. Кудрицького. – К., 1997. – С. 85.

¹⁶ Iwanowski E. Op. cit. – S.336

¹⁷ Центральний державний історичний архів України м. Київ (далі – ЦДІАУК) Ф. 295.– Оп. 1.– Спр. 345. – Арк. 17.

¹⁸ Pruszyńska A. Między Bohem a Slucza. – Wroclaw, 2001. – S. 89.

¹⁹ Олександр Уґримов (1837–1905) був істориком за освітою. З часом став відомим у краї громадським діячем – його обирали секретарем повітового предводителя дворянства, почесним мировим суддею.

²⁰ Олександр Іванович Уґримов (1837-1905) був колезьким радником, ч иновником з особливих доручень Міністерства фінансів. Навачався в Царськосельському ліцеї (У 1814–1820 рр. разом О. Пушкіним. (Черейський Л.А. Пушкин и его оружие. – Лнгтгшрад, 1975. – С. 61).

²¹ Памятная книжка Волынской губернии на 1909 год. – Житомир, 1910. – С. немає сторінки.

²² Борис Уґримов (1872–1941) – учений-електромеханік, професор Московського вищого технічного училища й Інституту народного господарства ім. Г. Плеханова. Першим у Москві й другим у Росії почав читати курс лекцій з електротехніки у вищому навчальному закладі. Винахідник електричного котла (демонструвався на Всесвітній виставці в Парижі 1900 р. здобув медаль. З 1920 р. був заступником голови Державної комісії з електрофікації Росії (ГОЕРЛО) (Нитусов. Особо уполномоченный // Бауманец. – 1972. – № 49. Ще в студентські роки телофонізував батьків маєток, зокрема господарські служби.   Сконструював пароплав для прогулянок по Случі.

²³ Олександр Уґримов (1874–1974) – учений-агроном. Закінчив Лейпцизький університет, захистив дисертацію „Потреби в поживних речовинах чорнозхему в Південно-Західній Росії (Лейпциг, 1965) і здобув звання доктора філософії по відділу сільськогосподарських наук. Досліди для дисертації провадив на самчиківських полях, вивозив звідти ґрунти до Німеччини для лабораторних досліджень. Мав намір відкрити в Самчиках сільськогосподарську станцію, але цей задум не здійснився через те, що батько продав маєток. Був віцепрезидентом Московського товариства сільського господарства, заступником голови Ради з’їздів представників льонарства. На початку 20-х років О. Угрімов активно включається в роботу Державної комісії з електрифікації Росії - ГОЕРЛО. Разом з братом Б.І.Угрімовим, заступником Голови комісії і керівником особливої секції з електрифікації лісового господарства підготував звітну доповідь «Про державну електрифікацію».  О.І.Угрімов був організатором і учасником проведеної в жовтні 1921 року електрооранки 6на дослідному полі «Бутирський хутір». Після війни працює в Анінській державній сільськогосподарській дослідній станції Ульяновської області, а також в Калужській с/г дослідній станції старшим науковим співробітником із званням кандидата с/г наук. Вийшов на пенсію в 1958 році

²⁴ Михайло Шестаков (1856–1926) на час придбання Самчиків був дуже відомим діячем. У різний час він обіймав посади директора-розпорядника терещенківських цукроварень (його дружина – Софія Куксіна була онучкою Терещенка), головою правління Південно-Російського товариствва заохочення хліборобства й сільської промисловості, членом правління Всеросійського товариства цукропромисловців, членом Південно-Західного відділу Російської експортної палати, уповноважений 1-го Російського страхового товариства, почесним челном ради Київського художнього училища, редактором і видавцем (з 9 лютого 1902 р.) єдиної в підросійській Україні сільськогосподарської газети „Ведомости сельского хозяйства и промышленности ”, щотижневого журналу (з 1 травня 1906 р.) „Хозяйство”, членом Київського земельного банку, Київського приватного комерційного банку, (Ковалинський В. Семья Терещенко. – К., 2003. – С. 18–20.).  був секретарем і головою губернських земських зборів, почесний член губернської опіки дитячих прихистків, у повіті  предводителем дворянства, головою повітових земських зборів, почесним мировим суддею, членом повітової землевпорядної комісії, повітової училищної ради (Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год. – Житомир, Перевірити неможемо.. За радянської влади працював заступником керівничого „Цукротрестом„. Похований у Києві на Лук’янівському кладовищі.

²⁵ Угримов А.А. Из Москвы в Москву через Париж и Воркуту. – Москва, 2004. – С. 48, 49.

²⁶ ЦДІАУК. – Ф. 696. – Оп. 1. –  Спр. 448. – Арк.14.

²⁷ Постанови Ради Міністрів УРСР № 105 від 29 січня 1960 р. і № 43 від 28 січня 1972 р.

²⁸ Постанова Ради Міністрів УРСР № 442 від 6 вересня 1979 р.

²⁹ Рішення Хмельницького облвиконкому № 143 від 15 серпня 1990 р.

³⁰ Постанова Кабінету Міністрів України № 844 від 5 серпня 1997 р.