Коротка інформація про свою діяльність у минулі роки та що плануєте зробити у цьому році для реалізації даного проекту:
1. Учасники євроклубу «Єдність» постійно прибирають території біля пам’ятників, обелісків, які розміщені на території районного центру.
2. Надають посильну допомогу у благоустрої містечка.
3. Євроклубівці прибирають територію довкола історичної пам’ятки краю – Домініканського костьолу.
4. Плануємо й надалі турбуватися про збереження історичних місць та допомогти у відкритті сиротинця у костьолі для дітей району.
Найголовнішою ознакою волонтерства є те, що волонтер частину свого вільного (особистого) часу, сил, енергії, знань, досвіду добровільно (без примусу та вказівок „згори”) витрачає на здійснення діяльності, яка є корисною людям і суспільству загалом.
Волонтерство – один із напрямків роботи європейського клубу «Єдність», який діє у Білогірському НВК «Середня загальноосвітня школа I – III ст. ім. І.О.Ткачука, гімназія». Старшокласників об’єднує щире бажання надати допомогу тим, хто її потребує, бути корисним, дарувати радість і тепло. Вони організували й провели акцію «Діти - дітям», під час якої збирали іграшки, книжки для дитячого відділення районної лікарні. Надають посильну допомогу одиноким людям похилого віку. Діти постійно прибирають території біля пам’ятника воїнам – визволителям містечка та обеліска воїнам – односельчанам, полеглим у роки Великої Вітчизняної війни.
Пам’яткою місцевого значення є Домініканський костьол – архітектурна споруда XVII століття. Члени євроклубу неодноразово проводили тут для учнів школи захоплюючі екскурсії про минуле Білогір’я, роль костьолу в історії краю. Матеріали для екскурсій шукали самі: працювали з архівними документами, вивчали літературу, яка розміщена в бібліотеці костьолу, розмовляли з прихожанами. Якимчук Людмила, член клубу, написала науково-дослідницьку роботу «Домініканський костьол в історії Блогір’я», яка була відзначена дипломом III ступеня у заочному конкурсі юних істориків та географів МАН. Як волонтери діти прибирають територію костьолу.
Гасло волонтерської діяльності членів євроклубу:
Хочеш змінити країну – зміни своє місто,
хочеш змінити місто – зміни свою вулицю,
хочеш змінити вулицю – зміни свій будинок,
хочеш змінити будинок – зміни свою сім’ю,
хочеш змінити сім’ю – зміни себе.
Отож, подбаймо про себе, своїх близьких, своє місто і тоді настане час для більш потужних змін.
Прибирання території біля Домініканського костьолу
Під час роботи у внутішньому дворі костьолу
Домініканський костьол в історії Білогір’я
Історична розвідка Якимчук Людмили Леонідівни, члена євроклубу «Єдність», учениці 9 класу.
Часто ми вирушаємо в далекі мандрівки подивитися на унікальні споруди, не помічаючи, а то й взагалі не знаючи, що зовсім поряд є багато прекрасного. Білогірський район, що має цікаве історичне минуле, багатий на дерев’яні та муровані храми. В селищі, по вул. Франка, 28, зберігся величний костьол св. Вікентія де Поля. Власне, адресу можна й не писати: розташований на підвищенні, храм видно не лише з будь - якої точки райцентру, а й за кілька кілометрів до нього. Сучасне Білогір'я до 1946 року було селом Ляхівці. Оригінальну назву місцині дали "ляхівські двори" – польські оселі переселенців з "Країни тисячі озер" – Мазурів. Перша згадка про Ляхівці належить литовському князю Казимиру і датується 1441 р. Майже за 30 років до початку зведення святині Ляхівці вже отримали магдебурзьке право.
Таким побачив домініканський храм художник Наполеон Орда (1807-1883)
Важко точно сказати, коли до Ляхівців запросили Орден Проповідників, але окрім парафіяльного храму тут звели й домініканський монастир. Будівництво у 1612 році розпочав Павло Сенюта, польський шляхтич, який у релігійному плані пізніше добряче збаламутив Волинь та Поділля."Спробувавши" православ’я, кальвінізм та католицизм, 1616 р. Сенюта прийняв… аріанство. Перед тим ця єресь саме пережила "воскресіння" в Європі, й поодинокі аріанські спільноти з часом проникли аж до Київщини, поширюючись головно багатими шляхетськими та поміщицькими родинами. Аріанство відродили італійці Лелій та Фауст Соціни (звідси – соціанство). 1579 року Ф.Соцін "привіз" єресь до Польщі. Так вона і потрапила на українські землі. Павла Сенюту називають останнім українським соціанином – можливо, його поховання, типово аріанська кам’яна каплиця, знаходиться в Ямполі. В народi довгi роки жила пам'ять про Сенют-арiан. Люди, вказуючи на кургани, що розкиданi на ляховецьких землях, неодмiнно казали: "То все лежать Сенюти". Дiйсно, у арiан був обряд ховати померлих на вiдкритiй мiсцевостi, переважно на горбi, у неглибоких могилах, насипаючи над нею земляний курган. Кожному небіжчику в руки вкладали металеву дощечку з написом "Scio cui crediti" ("Знаю, кого вверяю"), а поруч з тiлом - закорковану пляшку з покладеним всередину листом з коротким життєписом померлого. Всерединi такого курганного кладовища будували кам'яну вежу-каплицю. До речi, така арiанська вежа-каплиця збереглася на Тихомельському городищi поблизу Ямполя Бiлогiрського району. Ця споруда є унiкальною пам'яткою iсторiї та архiтектури, яка не зустрiчається в жодному мiсцi України.
Повернемося до Ляхівців. Господь Бог використав недовге захоплення Сенюти католицизмом – і домініканці, які прийшли до села, вже мали що відповісти новоаріанам. У нас їх ще прозивали антитринітаріями – бо, заперечуючи Божество Христа, аріани тим самим заперечували Трійцю та відрікалися від християнства. Єресь не вкоренилася в народі: по смерті Павла Сенюти "Арiанська Мекка" в Ляхiвцях занепала. До кiнця ХVII столiття арiани остаточно зникають з українських земель. Останнi їхнi представники розвiялися по свiту - частина згубилася в Угорщинi i Трансильванiї, частина - десь у Голландiї та Прусiї.
Будівництво домініканського монастиря завершилося близько 1660 р. (до речі, теж на кошти Сенют). Історія храму досить складна. Сучасна святиня Пресвятої Трійці, Успіння Богородиці та свв. Петра і Павла була освячена 21 липня 1789 р. Художник Наполеон Орда, який у 1862-1876 рр. мандрував Волинню, зазначив, що змальований ним храм був побудований Сенютою 1612 р. Отже, 1789 р. могла відбутися реконсекрація святині з якихось причин, адже збудована вона була задовго до того. До речі, непересічна деталь: храм мав цілих 10 (!) вівтарів.
Побудувавши для домініканського ордену костьол, Павло Синюта вніс у свій заповіт таку умову, що якщо хтось із його нащадків не буде католиком, то всі маєтки заповідача повинні перейти у власність ордену. Близько 1660 року Анна Синютянська, дочка Авраама Синюти, племінника Павла Синюти, вийшла заміж за Петра Опалинського, підкоморія Познанського, який отримавши в спадок всі маєтності Синютів, в тому числі місто Ляхівці, завершив будівництво костьолу і кляштора для домініканців. Отже, будівництво костьолу тривало майже 48 років.
Ця споруда вражала своєю величчю і красою. Костьол був прикрашений двома вежами, дзвіницею, фронтон оздоблено скульптурами, капітелями, карнизами, стіни його декоровані гербами Синютів, Яблоновських, Сапегів. Внутрішнє оздоблення костьолу - розписи, позолота, ліпний декор, свідчать про високу майстерність майстрів - каменотесів, скульпторів, різьбярів.
Домініканський костьол побудований в стилі бароко з прилеглим до нього кляшторним будинком (приміщення для монахів). Костьол мурований із цегли і каменю, покритий бляхою. Фасад костьола звернений на схід. Вежі покриті новим дахом. На одній вежі знаходиться годинник, міхи до органів, на другій - три дзвони, а між вежами хор мурований, де знаходився орган. У костьолі є троє дверей: одні - вхідні, другі - ведуть до захристії, треті - до Братського Скарбу. Вікон в костелі 21, ікон різної величини - 45. Головний вівтар відділений від костьолу дерев'яними ґратами. За вівтарем розташовувався хор монахів. Також в костьолі знаходилась картина, котра була подарована князем Йозефом Олександром Яблоновським. Написана вона на честь нагородження цього князя ордером Св. Духа королем Льодовіком XV. На цій картині зображувалися французькі кавалери, котрі тримали орден Св. Духа, під орденом земна куля із зображеними на ній гербами родини Яблоновських. На основі цієї картини, бачимо, що рід Яблоновських не стояв обабіч тих подій, які відбувалися в Європі.
Костьол містить великий молитовний зал, площа з якого сягає 400 кв. м , а висота - до 19м. На внутрішніх стінах ще до сьогодні збереглися залишки фресок, на яких можна прогледіти віхи життя Ісуса: народження, хрещення. Підлога була викладена плитами із каменю завезеного, ймовірніше, у Ляхівці. Стіни костьолу надзвичайно міцні, із доброякісної цегли та шириною до 1,5-2 метрів. Документи свідчать, що в костьолі було зображено портрет Криштофа Синюти в дорогоцінній шубі з шаблею, як фундатора костьолу. Молитовний зал поділявся на три частини (нави), мав захристя, алтарний відділ. У верхній його частині знаходяться входи з келій для того, щоб монахи могли брати участь в загальній молитві, різьбяний балкон, на якому міститься орган та хор. Зал прикрашений колонами. Підлога костьолу була покрита килимами, зокрема 6 з них були турецькими. У костьолі було 9 мурованих вівтарів і один дерев'яний, 23 лавки, 10 хрестів, котрі були розташовані біля вівтарів і один хрест був на хорі. На вівтарях знаходились 22 вишивані подушки. Вівтарі покривались 49 білими скатерками. В захристії знаходилась білизна для священиків, а саме: орнати, альби, капи та камжі. Зокрема, орнатів було 75, альб - 31, камж - 20. Також в захристії знаходились речі необхідні для богослужіння, а зокрема: монстранції, келихи, чаші, пателі, книги (месал, авенда).
Кляштор двоповерховий і має довгий суцільний коридор, через який можна потрапити в келії, столову для монахів, молитовні кімнати для монахів. У центрі комплексу знаходиться майдан у вигляді трикутника - це, мабуть, місце для прогулянок монахів. Довкола костьолу і кляштора розкинувся широкий майдан, неподалік - кладовище. Цікаво, що у підземеллях костьолу знайдено гробниці Синютів, Лещунських, Яблоновських і Сапегів. Костьолу належали землі біля села Корниця.
Не менш цікавим є також архівний опис чоловічого монастиря, який діяв при костьолі. Монастир з каменю і цегли мурований, покритий бляхою. В монастирі знаходиться близько 30 кімнат, які мали різне призначення, а саме: 13 кімнат займали келії монахів, в одній кімнаті міститься бібліотека, а ще в одній - каплиця монахів, в двох кімнатах розміщується кухня і перукарня, був зал для катехізації, а решта кімнат служить для господарських цілей. У XX ст. архітектурний комплекс був дуже зруйнований. На початку 1920-го року, завдяки старанням віруючих, костьол був їм повернений . Але віруючим не довелося довго радіти цьому. Тому що, починаючи з кінця 1920-х років, в історії польського населення в Україні, тому числі в Ляхівцях, настав чорний період. Насамперед це торкнулося католицької церкви. Із закриттям костелу віруючі Ляховець не відвернулись від Бога, продовжували збиратись по домівках та їздити на богослужіння до найближчих діючих костьолів в Кременці та Полонному.
У 1975 році відбулась Гельсінська нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі. Після неї почалися деякі позитивні зрушення і у сфері релігійного життя. Віруючі могли збиратись, не побоюючись кримінального переслідування. Проте минуло ще 10 років, коли стало можливо говорити про реальну свободу совісті. І ще пройшло 5 років, поки місцева влада стала віротерпимою і погодилась прийняти від римо - католиків 1990 року заяву з проханням зареєструвати громаду. З цього часу розпочалася нова сторінка в житті Білогірського костьолу. Проте віруючим повернули лише костьол, а в монастирі ще розміщувалися вище перераховані установи. Але люди були раді й такому досягненню. Власного священика парафія ще не мала, тому щонеділі в Білогір'я приїздили священники з Шепетівки, Полонного, Ізяслава. Вище згадані священики, окрім богослужінь, вводили також релігійні обряди, а зокрема сповідали, поділяли шлюби, хрестили, тощо.
В радянські часи комплекс використовувався то як в'язниця, то як будинок культури з бібліотекою, то як відділок міліції, то як друкарня газети, то як військомат. В 1991 р. понівечений костьол повернули невеликій громаді римо-католиків Білогір'я.
Повна душпастирська діяльність розгорнулася в Білогір'ї лише з приїздом сюди отців-паломників в 1993 році. Це один з наймолодших орденів католицької церкви. І його засновником був священик з Італії Вікентій Паллотій. Основна діяльність цього ордеру - це апостольська діяльність. Що включає в себе місіонерську, благодійницьку та інші діяльності. Отці-паломники працюють по цілому світу, зокрема в Польщі, Україні, Білорусії, Словаччині, Бразилії та багатьох інших країнах.
Вид на Домініканський костьол сьогодні.
З приїздом в 1993 році до Білогір'я отців-паломників, віруючим було повернено частину монастиря, де почали жити священика. Одразу з приїздом отців-паломників до Білогір'я розпочалась реставрація монастиря і костьолу, яка триває до цього часу. Повертаються люди до Бога. І з часу відродження костьолу св. Вікентія Поллоті Білогірським парафіянам допомагають у цьому отці-паломники. У 1993 році був затверджений статут парафії єпископом Яном Ольшанським. У 90-ті роки розпочато ремонтні роботи і на сьогодні пам'ятка частково відновлена. В наші дні тут знаходиться Римо - Католицька Парафія Св. Вінцентого. На даний час відремонтованою є одна з бічних частин костелу і зараз в ній проводиться літургія. Особливу увагу отці приділяють дітям, а тому окрім проведення катехези вони намагаються влаштовувати літній відпочинок для дітей, навчають бажаючих польської мови.
24 січня 2009 року в Білогір'ї відбувся урочистий відпуст з нагоди свята св. Вікентія Паллотті, який є покровителем місцевої парафії.
У дворі сучасного монастиря домініканців.
Список використаної літератури
1. Білогірський район. Географічна енциклопедія України. – К., 1989. – Т.1.
2. Географічний словник Королівства Польського. – Варшава, 1881.
3. Географічний словник. Ляхівці. - Варшава, 1884. - Т.1.
4. Дячок В.В., Лимар Н.О. Методичні рекомендації до виконання науково-дослідницької роботи в Малій академії наук (історико - географічне відділення). – Хмельницький, 2009.
5. Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. – К.: Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1971.
6. Издание Волынских археологических комиссий. - Вильно, 1858 - Ч.1.
7. Коваль Л. Білогірські кооператори. – Білогір’я, 1994.
8. Нариси з історії Білогір'я. // Радянське село. - 1960, № 35-64.
9. Нариси історії Поділля: на допомогу вчителю. – К., 1990.
10. Сінкевич Н.О. Домініканські монастирі Волині кінця XVI – початку XIX ст.: інституційні засади, соціосередовище та основні напрями діяльності. – К., 2007.
11. Сендульський А.Д. Материалы для историко - статистического описання православних церквей и приходов Волынской епархии // Волынские епархиальные ведомости (ВЕВ). - 1874, 1875, 1882.
12. Сендульський А.Д. м. Ляхівці // ВЕВ. - 1869. - № 18, 19.
13. Слободянюк П.Я., Нестеренко В.А. Місцеве самоврядування Хмельниччини: нариси історії місцевих громад Білогірського району. – Хмельницький, 2003.
14. Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви. – К., 1967.
15. Теодорович Н.И. Исторические описания церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1893. – Т. 2.
Немає коментарів:
Дописати коментар